Михальська Аксенія Федорівна

Місце запису смт Врадіївка Врадіївського району Миколаївської області

Інформація з уст Михальської А.Ф. записана 6.03.2008р.

Записали інформацію вчителька Врадіївської ЗОШ №3 Шевчук Г.М. і учениця 10 класу Марущак Т.А.

Про голодомор я пам'ятаю, говорить Михальська А.Ф., бо мені в той час було вже 6 років. Причини голодомору мені невідомо, але голод я добре пам'ятаю. Таке забути просто неможливо. Бригади ходили попід кожну хату, до якої входили Кондра Березюк, Іван Братушенко, Нагорний Кирило. Вони їздили на підводі і все забране грузили на неї. «Бригада» була оснащена такими «шпичками», які були дуже гострі. Ними проколювали стіни і підлогу. Люди ховали зерно в стінах, посередині кімнати викопували ями і туди засипали зерно, закладали підлогу, змащували глиною. Але бригади находили скрізь, навіть, за подвійною стіною на печі, де сиділо шестеро дітей, як це було в нас. Щоб не вмерти з голоду, бо всі були пухлі, ми ходили вночі разом з батьками до скирд з соломою. Батьки перевівали солому, а ми збирали по одній зернинці. За одну ніч назбирували по дві пригорщі. Але на сім'ю з 8 чоловік цього не вистачало. Ми ще ходили по полю до «мишоловок». Миші туди наносили багато зерна. Ми розривали їх і на великій глибині знаходили зерно перемішане з пирієм і січкою. «Бригади» забирали все, не залишаючи навіть пригорщі. Голод був страшний, та допомогла нам вижити вчителька Врадіївської школи №3 Віра Остапівна. До школи ходили не тільки діти шкільного віку, а й всі хто ще міг ходити.

Я, каже Михальська А. Ф., брала з собою трирічного братика Дьому. Одного разу ми пішли до школи за пайком - баландою. Йдемо ми назад, а братик просить дати йому їсти. А я йому сказала:

- Прийдемо додому і будем їсти всі разом.

Тоді я скрутила йому з листя і клею з дерева голубець і дала йому.

З нашої сім'ї від голоду вмер наш брат Ваня, якому було 10 років і дядько Вася (з'їв пригорщ муки і до ранку вмер).

Людей вмирало багато. В одну могилу закопували по 3-5 чоловік, замотаних в рядно.

 

Остапенко Ірина Іванівна, 1910 р.н.

с. Кумарі, Врадіївський район

Спогади записала Паскаль Л.В.

Голод 1932 року пам'ятає добре. Було їй тоді вже 22 роки.Урожай того року був гарний. і людям дали трохи на трудодні. А в колгос­пі хліба не залишили, вивезли. Пізніше стали бригади з Любашівки (партійні, ком-помольці) і свої, сільські, відбирати в людей те, що ті мали. Щоб ходили зі зброєю,не пам'ятає. І документів у них не бачила ніяких.Коли батько не хотів іти в колгосп (як той організовувався), на нього наклали штраф, скільки здати хліба. Він мусив його відвезти. Примушували бутиголовою колгоспу, але батько відмовився, бо бачив, що робилося, не хотів іти про­ти людей. Самовільно продав коні в Кривому Озері. Мусієнко (сусід) доніс. Бать­кові присудили або заплатити 200 крб, або 2 роки в'язниці. Тому й віддав гроші.

...Втекли у Врадіївку, вночі сиділи на вокзалі, вдень ходили до знайомих,які давали їсти що могли. Батько з молодшою сестрою Ганною поїхали у Бараболю(радгосп Сталіна), працював там. Через рік приїхав у Малу Врадіївку. працювавсторожем. А Ірина повернулася в Кумарі.З обшуком ходили по хатах свої (Тимченко Яків, Дяченко Митя) по 2-3 чо­ловіки. Шукали скрізь, такими гострими металевими палицями штрикали, щознаходили,все забирали.Людям, які сапали буряки, давали приварок, куліш.Під час голоду 1932-33 рр їх вигнали з хати, а поселили там бригаду з Люба­шівки.В колгосп люди не хотіли йти. Поля охоронялися. Дяченко Коля мав руш­ницю, верхи об'їжджав...

 

Остапенко Ольга Макарівна, 1928 р.н.

с. Кумарі, Врадіївський район

Спогади записала Остапенко Л.І.

Пам'ятає 1933 рік трохи сама, а також з розповідей мами. Урожай тоді був, але його забрала влада. У людей забирали хліб кумарівські акти­вісти: Гриша Марущак, Тимченко Яків, Сюнька (прізвисько, а як звали, не знає) ,атакож активісти з Врадіївки.

Чи доносили люди один на одного, жінка не знає. Коли забирали хліб, то докумен­тів не було. До людей, які чинили цим грабункам опір, застосовувались покарання.Мамину сестру Дуню побили, а діда Петю заарештували. їх сім я мала пару коней,корову. Коли створювався колгосп, то дід здав туди худобу. Сам пас колгоспну череду. У 1932 році прийшли активісти й стали забирати і маленьку картоплю, і квасолю, що були заховані між дітьми. Дід Петя прибіг з пасовиська: « Що ж ви робите?!» На другий день цого й заарештували. Пізніше у цій сім ї померли три хлопці. Чи мали зброю ті, що забирали у людей все, не пам'ятає. Та люди й необоронялися, бо були залякані й спухлі від голоду.

Приховати щось було неможливо. Активісти ходили з шпичками й штрикали кру­гом. Збирачів було по 3-4 чоловіки.

У голодовку в колгоспі за роботу не платили. Чула, що хто брав з поля колоски чив'язку соломи, заарештовували й ув'язнювали. Маминого двоюрідного брата Чор­ного Юхима забрали за це. Казали, що на «Соловки». Навіть після жнив ходити вполе й збирати щось заборонялось.

Відбирали хліб у людей і вдень, і вночі. Приходили не раз. Дивились, де з димаряйде дим, туди і йщли, бо там щось вариться.

Коли організовувались колгоспи, то худобу приховати було неможливо. Хто не за­вів сам, приходили й забирали силою.

Від голоду в 1932-1933 рр померли: Чорний Степан Юхимович, мамин батько (по­мер прямо на дорозі), Чорна Параска (вдома), три хлопці тітки Дуні, брат БілийЛеонід Макарович (було 2 роки). Він не міг їсти ще бур'яни та іншу непридатнуїжу.

 

Перепелиця Лідія Михайлівна 1926 р. н.

с. Мара рове Врадіївського району Миколаївської області.

Записано в с. Доброжанівка Врадіївського району Миколаївської області.

Записала Трофіменко Раїса Василівна вчителька історії.

Голодомор 1932-33 року пам'ятаю добре. Село в якому ми жили було не велике, але голодомор забрав 60 жителів наших односельців. Села в якому я жила сьогодні вже немає. Як пам'ять про нього залишився ставок під назвою Мараровський. Сім'я моя складалася із 7 чоловік. Батько Гаврушов Михайло, мати Гаврушова Текля і п'ятеро дітей. Голод був страшний, їсти не було чого зовсім, хоч врожай 1932 року був непоганий, але керівництво держави дало наказ забрати у людей зерно. Забрали зерно і харчове, яке люди мали їсти протягом року і фуражне, яке залишили худобі і навіть насіння, яке господарі повинні були посіяти. Людей залишили на одинці з голодом, а точніше їх прирекли на голодну смерть. Такий був наказ Сталіна. Голод найбільше вразив дітей. На вулицях не було чути дитячого гамору і сміху, проте часто під тином, або на подвір'ї можна було побачити безсилу, напівопухлу дитину, яка вже не плакала, а в її очах була мольба: „їсти, їсти, їсти".

У нашій сім'ї була корова, то ми рятувались від голоду молоком, а це на той час була велика розкіш. Але одного дня корову вкрали. Це для нас було дуже страшне горе. Два дні батько ходив по селу і по степу, шукаючи корову і на кінець знайшов її в селі Копані у ямі. Він привів її додому і ми знову були з молоком. Я із своїми сестрами і братами ходили в поле і шукали мишачі дірки (мишоловки). Туди миші наносили зерно і ми ретельно вибирали все до зернинки, несли додому і мати молола його на жорнах і варила рідкий куліш.

А по селу ходили бригади активістів, які забирали в людей останні залишки хліба. Вони приходили білим днем, зброї у них я не бачила проте в руках у них були залізні прути, якими вони проштрикували землю, стіни, піч, шукаючи прихований хліб. І знаходили останнє, що було в людей забирали квасолю, біб, картоплю, не звертаючи уваги на голодних переляканих людей. Щоб сім'я не померла з голоду мати ходила вночі на поле під Сировим там залишилось поле не зібраної кукурудзи. А щоб дійти до поля треба було перейти через струмок і болото біля нього. Я добре пам'ятаю як мама, прийшовши з мішечком кукурудзи не могла зняти чоботи, бо вони замерзли і затверділи від води набраної в них в тому болоті.

Батько шив постоли з шкіри дохлих тварин, і ці постоли, були основним взуттям для нас дітей взимку, а літом він плів постоли з соломи. І хоч це взуття було недовговічним, зате ноги були не босі.

В бригади, які шукали хліб входили люди яких я не знала, тобто вони були з інших сіл, але входили і іноді наші одіносельці. Так по нашому селі ходила тітка Ганна, прізвище її я не пам'ятаю. Залякані люди не чинили опору, хіба що дехто намагався випросити чи змилюватися членів бригад не забирати останнє у людей. Але це було неможливо. Поля вдень і вночі охороняли об їзчики верхи на конях, які мали нагайки і були озброєні гвинтівками.

Люди, які збирали чи різали колоски, чи інші харчі нещадно били нагайками, іноді забивали до смерті, а гвинтівки були так для страху. Коли люди під час жнив поверталися з поля додому їх обов'язково обшукували чи ніде ніхто не сховав зерна - хліба чи картоплину. А голод лютував, пожинаючи свої багаті плоди. Люди вмирали „як мухи". А ті, хто хоч ще трохи міг ходити мали одне бажання - знайти хоч що не-будь поїсти. Вони перестали бути людьми, бо в голові лиш одне бажання - хоч чим не-будь наповнити шлунок.

Мертвих від голоду збирали один - два рази в тиждень. По селу їздила підвода, запряжена двома кіньми. На неї грузили мертвих односельців, а іноді ще живих, які були зовсім безсилі.

У моєї тітки Наталі Гаврушової з голоду опух син. Йому було 7 років. Він був дуже кволий і не міг ходити. Коли за ним під'їхала підвода мати не віддала його, бо він ще дихав. Підвода поїхала, а через декілька днів по селу повзла чутка, що тітка Наталя порубала тіло мертвого сина, варила його і їла...

Коли в селі організували колгосп, людям стало трохи легше, але до добра було дуже далеко. Голод трохи відступив, але почались інші проблеми.

Людей в колгоспі записували „добровільно", але тих, хто не записувалися жорстоко карали. їх „розкуркулювали" тобто забирали будинок і все що було в господарстві. Сім'я ішла з торбою по світу, а господаря відправляли на Соловки. За роботу в колгоспі давали пайку хліба, хоч вона була мізерною, але люди вже менше голодували. В колгоспі люди працювали дуже багато та важко. Я дівчинка - підліток ходила за плугом і чистила його, коли він забивався. Ми були закріплені за трактором, на якому працювало двоє трактористів один Віденко, імені не пам'ятаю, а другий Коля Біленко, його звали Колька, напевне, як я здогадалась пізніше за його вредний і колючий характер. Так от Діденко жалів нас дівчаток-причепниців і навіть інколи, дозволяв нам їхати з ним в тракторі; а Колька ніколи цього не робив, він ще й сварив нас, коли ми, на його думку, працювали повільно. Коли не було оранки, ми ходили копати буряк, частіше всього мерзлий, чистили його ножами і голими руками кидали на машину, або збирали кукурудзу. Поля охоронялись і взяти що не-будь з поля було практично нічого, а якщо людина попадалась з краденим її жорстоко били, або відправляли в тюрму.

 

Поселянічева Варвара Григорівна , 11.01.1926 р.н.

с. Гуляницьке

Зустріч з Варварою Григорівною була запланована . По телефону я домовилася про зустріч, голос бабусі був дзвінкий і я навіть переплутала з голосом її дочки, біля якої вона проживає. Коли я прийшла, то зрозуміла, як тяжко моїй співрозмовниці далися ті спогади. Вона тримала в руках аркушик із записами і хотіла розказати свою правду про те страшне лихо, що прийшло на нашу землю в далекому 1932-1933 роках .

Сім'я була багатодітною - п'ятеро дітей, батько - Григорій Стратонович, 1898 року народження, мама - Наталія Іллінічна, 1900 року народження.

Коли настали голодні роки, то з поміж усіх проблем головною стала одна, як і чим прогодувати дітей. Бабуся пригадує, як мама і тато на цілий день ішли в село Капітанку. Там стояла скирта і батьки цілий день перетрушували її, щоб знайти хоч трішечки зерна. Якщо вдавалося назбирати хоч пригорщу, то були дуже раді. Принісши додому - мололи і мама варила кашу. В колгосп сім'я вступати не хотіла, але батька викликали до контори і не пускали додому. Закривали на ніч, або на пару днів. Пізніше він змушений був написати заяву до колгоспу.

Все їстівне ховали в хаті, закопували, але знаходили і забирали. Навіть у комин залазили і там шукали. їли молодняк вишні, складали декілька листочків до купи і присолювали. Коли зацвітала акація, то всі діти її збирали, як великі ласощі. На полі були залишки мерзлої, гнилої картоплі, то діти ходили збирати її. Потім її сушили, перетирали і домішували до плециків. Які пекли просто на блясі. Не хоче бабуся розказувати про тих односельчан, які виконували таку гірку місію - забирати з хатини останню крихту хліба .... Хай це залишеться на їхній совісті, вже всі вони стали перед Всевишнім....

Пам'ятає, як масово помирали люди, як їх хоронили, особливо гірко сприймалася смерть дітей, з якими колись разом веселилися. Головне, щоб таке більше ніколи не повторилося. А ми, "що живемо на початку 21 ст. повинні пам'ятати.

 

Ребдело Іван Павлович, 19.01.1925 р. н.

смт. ВрадіївкаМиколаївської області

Зібрала інформацію березня 2008 року пошукова група учнів 9 класу під керівництвом Гоцупяк Н.І.

У період з 1930-1932 рр. радянська влада проводила в нашому селі колективізацію. Вся земля, якою в той час користувалися селяни, була відібрана від них і передана в колективні господарства. Разом з цим районна влада суворо примушувала селян вступати в колгоспи, а тих, хто відмовлявся, розкулачували, тобто забирали у них все майно, сільськогосподарський інвентар, корову чи коня і передавали в колективні господарства. їх засуджували, садили в тюрми або відправляли на поселення в Сибір.

Як наслідок, земля пустувала. Не було кому обробляти, не було чим засівати. Адже все зерно, яке було в селян, влада примусово забрала і вивезла. Земля заростала бур'янами. У нашому селі були створені «бригади» з 5-6 комуністів-активістів, які без будь-якого права ходили вдень і вночі по хатах, шукали в людей закопаний чи захований хліб. У них були спеціальні шпички довжиною біля двох метрів. Ними вони прощупували копиці соломи, чи немає в них захованого зерна. Бригади нишпорили на горищах, перевіряли навіть горщики і глечики. Якщо знаходили хоч трохи крупи чи пшона, то все забирали, а людей залишали без крихти хліба.

Практично не можна було приховати щось із продуктів для проживання,тому що за це суворо карали. Від недоїдання люди пухли і помирали від голоду, який був штучно створений радянською владою.

На кожну сім'ю накладали податки. За все, що селяни вирощували на своєму городі, доводилося платити великі податки. Селянин повинен був сплатити в рік майже 200 штук яєць, 200 літрів молока, 40 кг м'яса та інших продуктів. Також був податок на фруктові дерева, тому люди стали їх вирубувати.

Особливо важко було селянам весною 1933 року, коли радянська влада лишила людей без будь-яких продуктів харчування. Люди змушені були їсти зелену лободу, пекли з неї різні «плецики». Але від таких харчів і недоїдання люди пухли з голоду і помирали.

Поля, які були засіяні весною, пильно охоронялися «об'їждчиками». Крім цього, на видних місцях були побудовані вишки, на яких постійно чергували колгоспні активісти. Охороняли поля, щоб люди не різали колоски. Суворо забороняли селянам збирати колоски та «мишоловки», а кого ловили, все відбирали і саджали в тюрму.

Селянам, які працювали в колгоспах, записували трудодні. Але на них колгоспники нічого не отримували, таким чином люди працювали даремно.

 

Свинобоєнко Наум Якович, 1917 р.н.

смт Врадіївка

Записано 6.03 2008 року вчителем Врадіївської загальноосвітньої школи І-Ш ступені №3 Тихевич Л.Ф.

На час голодомору 1932-33 років Наум Якович мешкав зі своїми батьками та з сестрами і братами в селі Маринівка Доманівського району Миколаївської області.

У 1933 році Науму Яковичу виповнилось 17 років, тому ці часи він пам'ятає. На його думку, голодомор був спричинений податками, які забирала влада. Були утворені бригади, які очолювали представники місцевої влади (сільради), які мали металеві шпички з гострими наконечниками. Ходили і збирали у людей зерно, що залишилося для харчування сімї.

Забирали не лише зерно, забирали і худобу.

Про випадки доносів, Наум Якович не пам'ятає.

Ніяких документів і посвідчень не пред'являли, тому, що в селі знали один одного і знали представників сільської ради.

Якщо люди приховували зерно, його знаходили і відбирали, інколи за таку провину виселяли із будинків. Бригади по вилученню зерна, ходили без зброї. Люди були беззахисні перед ними. Випадків людської непокори в даному селі не було.

Люди, які на той час вступили до колективного господарювання, отримували 25 пудів зерна на їдока в сімТ, але вони лише ставили свої підписи у відомостях про отримання пайка, а насправді зерно їм не видавали.

По весні, коли з'явилися в полі колоски, їх не дозволяли зривати, за це карали, навіть засуджували. Закон про п'ять колосків.

Під час голодомору 1932-33 років в сімї Свинобоєнків померли: батько, брат і сестра.

Сам Наум Якович навчався в Маринівській агрошколі і жив при цій школі. Всі учні в школі отримували три разове харчування і 400 г хліба. Коли школу закрили деяких учнів перевели до школи механізаторів у село Нечаяне, неподалік Миколаєва. Там учні теж харчувалися при школі.

Родина Свинобоєнків проживала в Маринівці, мала свій будинок, худобу, землю, повний достаток, але в 1931 році їх було розкуркулено, худобу відібрано , а родину виселено з їх будинку.

Родина змушена була поселитися в покинутій землянці у цьому ж селі. В такому становищі їх застали голодні 1932-33 роки. Тому забирати у них уже не було що.

 

Стиркул Василина Йосипівна, 01.07.1914 р. н.

с. Филимонівка

Мені було відомо, що бабуся Василина є нетутешньою, але самепід час розмови я довідалася, що голод привів у ці краї вісімнадцятилітню дівчину з Київщини. Народилася вона у селі Ясинівка, Ставищенського району, Київської області. На моє запитання, чи пам'ятає вона про голод, бабуся ствердно кивнулаголовою і почала свій страшний перелік. В її сім'ї померли - мама, брат, його жінка, їх двоє дітей, чоловік старшої сестри... Вмиратисусіди, односельчани ... Люди помирали на вулиці, в хатах. Навколокладовища був викопаний рів, в який звозили мертвих, дітей кидалиразом з померлими батьками, ще живими... Розповідає, що одинхлопчик виліз з тої могили, дуже плакав і його забрала сім'я.

Першими помирали бідні люди і хто не був при владі. Згадує, якмама послала її до колгоспу, попросити щось поїсти. Коли повернулася, то мама вже померла, не дочекалася... В колгоспі дівчина міняла пустий мішок на насіння з віки. З цього насіннявиростав корм коням, але варили людям юшку. Ходила на роботу,садили буряки на висадки і крадучись їли молоденькі листочки. Якщо б хто побачив, то могли розстріляти ...

Розповідь бабусі разюче відрізняється від спогадів жителівВрадіївщини, Кривоозерщини. Ситуація в інших регіонах України,зокрема, Київщини - була ще більш трагічною. Київщина - душаземлі української... В ті страшні роки тебе хотіли назавжди поставитина коліна знищити. В селі Ясинівка від голоду померли приблизно

900 людей, які ще так хотіли жити і творити, народжувати і виховувати дітей, любити свою Батьківщину.

Бабуся запитала чи розказувати усе? Бо наступна інформація невписується в розуміння нашої людської сутності... В тому селі булинепоодинокі прояви канібалізму... Після смерті брата, прийшливідвідати його сім ю і застали страшну картину - в кориті валялисякіски донечки, племінниці. Розум матері вже не відповідав за її вчинки. Ще розказує випадок, коли мама зарізала свою доню, щобнагодувати інших дітей. А ще інша жінка вбила дитину і принесла її всільську раду, щоб вони нагодували її, бо мама вже не має чим. В одній сім ї померли п'ятеро членів родини - чоловік, дружина, сестра, двоє діток.

їли здохлих коней. Як варили, то сморід був такий, що не можнабуло втриматися в хаті, але їли, бо це була остання надія на спасінняїли котів, собак, жаб. Ходили на поля, збирали мерзлу картоплю. Якусушили, терли і пекли з неї млинці. Урожай був, наголошує бабуся,але забирали все. Старша сестра Наталка жила у Филимонівці, вийшла заміж раніше. Ще жив тут чоловік Семен Гончаров ( далекийродич ), коли він приїхав до Ясинівки і побачив, що у нас робилося,то порадив мені їхати на південь, до сестри, а то - пропаду. їхалапоїздом, мала з дому останнє полотно, яке в дорозі міняла на кусочки хліба.

Так і приїхала. Тут теж не було солодко, але не було такого пекла,як на Київщині.

Насипали мені галушок. Сестра працювала на колгоспній кухні.Дивлячись, як я   реагую на їду. порадила багато не давати, щоб не

померла. Спала цілу добу, вже й думали, що помру, але була молода івижила.

Свою хату в селі Ясинівка продали за десять мерзлих кабаків, всещо було, поміняли на іду. Згадує, що ходили по хатах і збирали труписпеціально назначені люди. В словах бабусі вчувається великий жальза померлими родичами і гірка образа на людей, які і тепер заперечують сам факт голодомору і його наслідки. Каже, хай прийдуть до неї, вона все пам'ятає і розкаже, бо в свої 94 роки єближче до Дога, як інші. Подальше життя бабусі було нелегким, пережила війну, сама виховувала дітей... Дивується, як тільки прожила так багато, якщо життя було таким. І сама дає відповідь, щобпам'ятати і розказати усім те, що раніше не можна було говорити.

 

Татаров Павло Іванович, 1914р.н.

с. Кумарі, Врадіївський район

Спогади записала Паскаль Л. В.

Голодовку 1932-33 рр пам'ятає добре. Врожай у той рік був, але хліба лю­дям не дали.

Забирали в людей свої, ходили бригадами по 4-5 чоловік. Не пам'ятає, щоб у них була зброя, яких-небудь документів. Татаров П. І. був конюхом тоді у колгоспі. А старшим конюхом — Софії Назарової батько, дуже добрий чоловік. Якось він запропонував залишитись після роботи - хлопці зварять з дерті мамалиґу. Але хло­пець попросив, щоб ту жменю дерті дали додому. Вдома зварене розділив на два рази, щоб на далі залишилось. Вранці, о 4-й годині, коли йшов на роботу, то зустрів д. Макара, який плакав і розповів, що тільки вони зварили ту мамалиґу, як наскочив Фоня, забрав усе і подав заяву в міліцію. Міліція всіх забрала. Через 2 дні хлопців пустили, а він (д. Макар) там і загинув. І не тільки цих, а й інших за­бирали. Федору (прізвища не пам'ятає) вислали на Соловки. І ще двох з нею. З контори подали список неблагонадійних (Кириленко Фейко й Гоцуляк Колюсь-правління колгоспу), а також липову справку, що ніби Федора, Служенко Миханя і той, третій, відмовлялись працювати в колгоспі.

Тікати людям не було куди. Під час обшуків ті, що ходили, користувались метале­вими палицями з трубочками на кінці. Шукали свої, але були й чужі. Ходили не раз.

Спочатку тим, хто працював, нічого не давали. В поле вигнали, коли ще сніг лежав Пізніше стали давати латуру (що-небудь гаряче). Іванчик був кухарем. Самі збира­ли лук, сморжі - все, що зеленіло й що можна було їсти. Навіть куреня не було, тільки для коней сякі-такі ясла. А люди спали на землі просто неба. Під час роз кулачки забирали все. Це було в 1929-30 рр, коли стали організовува­тись колгоспи. Люди до колгоспу не хотіли йти: сьогодні відведе худобу, завтра забере ( вагалися, жалкували за своїм).

Щоб поля під час голодовки охоронялися, коли вже був зібраний урожай, не пам я-тає. Люди туди ходили взимку, збирали, що знаходили і їли...

 

Тополенко Акуліна Василівна

колишня жителька Кіровоградської області Уляновського району , с. Синіцівка

З 1969 року проживає в с. Богемка Врадіївського району

9.12.2007 року записала Шинкаренко Вікторія учениця 9-го класу Доброжанівської ЗОШІ - III ступенів.

Пам'ятаю ті страшні роки, роки голоду і смерті. В 1932 році мені виповнилося 9 років. Я народилася 15 червня 1923 року. Сім'я у нас була велика - шестеро дітей: чотири сестри і двоє братів, батько та мати.

Врожай 1932 року був багатий, а людські комори пусті. Влада забирала все зерно від людей, вивозили десь у степ і висипали на купу, щоб згнило.

Люди працювали у колгоспах, заробляли трудодні (було таке, що люди мали від 400 до 600 трудоднів), а давали колгоспникові лише 100 грам зерна на 1 трудодень.

Якщо хтось доносив на односельця чи сусіда про приховане зерно, то на обшук приходила так звана „Сталінська трійця" - три чоловіка. Вони обшукували житло, хліви, комори, печі, копали городи. Навіть шукали в колисці маленької дитини, якщо знаходили те зерно (пшоно, кукурудзу) чи крупу, то не зупинялися - все забирали. У тієї „Сталінської трійці" документів не було тай навіщо вони, якщо був наказ від Сталіна. Бо цим і все сказано.

Якщо чоловік чи жінка впиралися, не хотіли виказувати свого сусіда чи односельця (чи є в них зерно, килими, одяг, рушники, хустки і т.д.), то забирали (було і серед ночі) і дуже жорстоко били. А куди забирали, чого, за що, ніхто не знав.

„Сталінська трійця" ходила з папками, і пістолетами, та із щупами для витягування зерна. Щуп - це довга палиця, на якій розташовані два щупальця схожі на вила.

Люди, заради своїх дітей, навіть, ішли красти зерно у колгоспні комори. У коморі вікна були високо, та вмудрялися - виймати скло, залазили і набирали кукурудзи за пазуху, в кишені. І так за 2-3 рази наносили торбу зерна, потім били його і пекли кукурудзяні коржі і кашу варили. В кого були великі печі, то могли сховати зерно там, закопували в землю, але більшість людей нічого не ховали, бо не було що.

У людей, які мали якусь худобу чи коні, все забирали в колгосп. Також забирали рушники, килими, намисто. У колгосп забирали не тільки продукти харчування, а й заставляли вступати всіх. Нічого колгоспникам не платили, та хоч варили кашу і давали їм.

В ті роки - 1932-33 р. р. закон про „п'ять колосків" знали всі. Якщо косили жито, то борони Боже, щоб хтось узяв хоча б жменю жита. Хто візьме, того оштрафують, покарають.

Збирати залишки городини, колоски на полі дозволялося тільки в колгосп, а не додому. Люди вдавалися до брехні і таким чином могли собі хоч півжменьки приховати.

Охорона була хорошою, охороняла поля і колгоспні комори. Вони ходили з батогами і пістолетами.

Люди ішли в колгосп добровільно-примусово. Самі водили коней, худобу. Працювали на плугах, в молотарці, на машинах возили зерно, косили зерно в ручну. Не хотіли, та мусили все віддавати, бо казали що прийде „трійця і все забере. Люди були покірними. Ніхто не боронився, Бо боялися смерті. Боялися, що їх вишлють десь або вб'ють, заберуть город.

Щоб влада не забрала худобу, деякі люди продавали її на базарах, а деякі нічого не робили і не хотіли, бо це жива істота.

„Трійця" ходила забирати у людей зерно та продукти протягом усього дня. Не минали ні одної хати. В хату - тобто одного господаря - ходили тільки один раз. А якщо хтось „здав" когось, то приходили два рази, а то й більше.

 

Цибульська-Боляк Галина Миколаївна 15.07.1928 р. н.

смт Врадіївка (в той час Велика Врадіївка), вулиця Івана Франко, 21

Зібрала інформацію 6 березня 2008 року пошукова група учнів 8-А класу під керівництвом Непомнящої І. С.

На рік голодомору мені було 5-6 років. Пам'ятаю дуже погано. Більше знаю зі слів своїх батьків. На той час нас було 4: батьки, я і брат Петро. Батько пас череду, був дуже добрим господарем. Урожай був, але все забирали, говорили, що це «розкулачка».

Приходили люди з сільради і все відбирали, якщо нічого не знаходили, то приходили по декілька раз, били, говорили, що ти кулак, шпичками скрізь шпигали, навіть, піднімали маленьку дитину з люльки і шукали. Говорили: «Чому ти ще не вмер, значить ти щось їсиш?»

Ховали зерно, де тільки могли. У батька був погрібець, зроблений у землі, з подвійною кришкою. Там він ховав зерно. Висмоктував комишиною по кружечці. Мололи зерно на маленькій мельничці, варили латуру і їли.

 

Чабан Павло Петрович, 17.07,1925р. н.

 с. Гуляницьке

Все своє життя Чабан Павло Петрович прожив в рідному селі , з якого довелося від'їздити двічі - перший раз в голодні роки , і другийраз - коли довелося воювати в роки війни. Коли настав 1932 рікхлопчику йшов 7-й рік. Пам'ять залишила спогади про ті гіркі роки,як помирали односельчани і хоронили їх у спільній братській могилібез почестей , без дотримання християнських традицій на територіїсучасного кладовища. Час стер її , але пам'ять нагадує про ті часи ,хоч розум відказується усвідомити, чому так сталося ? ... Урожай був ,але після першої здачі податків наступила друга і третя ....

Були створені бригади , які ходили попід хати в кількості4-5 чоловік . Приїзжали підводою , щоб на неї грузити конфісковане.Серед тих , які забирали останні крихти були - Цибух О.О., Тадіян Я. С, Хмарук ,що проживав у селі Филимонівка, Саліцький з Иосипівки .Бригада називалася „ Красная метелка". Хто її так назвав невідомо. І ось вони заходили в кожний двір, документів не показували, але забирали все, що було в домі їстивного (в тому числі ігорщичок з якоюсь кашею ). Якщо нічого не знаходили, то забирали в міліцію, допитували, чи не приховали чогось. Шукали всюди і забирали одяг та інші речі. Згадує ветеран як конфіскували і батькового кожуха. В лютому 1933 року батько вивіз свою сім'ю в Росію, до друга по армійській службі. Писали один до одного, і назапрошення батькового товариша поїхали в Тульську область, селоПетрищево. Там голоду не було ... Згадує, як смакували картоплею іогірками. А може то з голоду вони такими здавалися ... В Росії батьки працювали. З нами поїхала і бабуся, яка доглядала маленьку сестричку. Там перебували до липня 1934 року, а потім повернулися до рідного краю. Коли повернулися, то дізналися, що дідусь, який залишився у селі - помер. З батьком наймалися пасти худобу . Голоду вже не було, але роки ще були тяжкі. В 1935 році батькапослали на перепідготовку в Миколаїв, як зоотехніка . Більше живимми його не побачили. Він помер, наївшись вдосталь свіжого житньогохліба. В голодні роки померли ще два дядька з їхньої родини.Незважаючи на вік, Павло Петрович має прекрасну пам'ять. Призустрічі розказав багато цікавого з історії села , спогади про роки війни, про життя села аж до теперішніх днів .

 

Чернега Олександра Прокопівна, 1917 р.н.

с. Кумарі,Врадіївський район

Спогади записала Кириленко О. В.

Про голодні 1932-33 рр добре пам'ятає. їй на той час вже було 14-15 років. Працювала в колгоспі на розпашнику. До сходу сонця потрібно було прийти на роботу. Там годували їх латурою. якої завжди не вистачало. Працювали дуже важко, а за роботу писали тільки палички (тру­додні). Хліба в той рік дали, але дуже трошки. Урожай був, та його забрала держава. Людям не було чого їсти. Найкращою їжею вважався цвіт акації. З нього ліпили блинчики. А ще їли всякі бур'яни: лободу, насіння щиру... на місці старої школи (її збудували пізніше) був скотомогильник. Якщо в колгоспі здохла якась худоба, її відвозили туди. За годину від неї нічого не лишалось - все розтягували голодні люди...

Напарниця по роботі Таня мала довгу гарну косу. Якось пішла у Вра-діївку на     базар і не повернулась. На четвертий день знайшли її недалеко від шляху, задушену тією косою.

Коли люди вмирали, їх на ряднах тягли на цвинтар...

Хліба вдосталь наїлась аж у 1934 році.

 

 

Чорноуцька Ганна Михайлівна

жителька села Пилипівна, нині Доброжанівка Врадіївського району

6.12.2007року записала Трофименко Раїса Василівна вчителька історії Доброжанівської ЗОШ ступенів

В 1932 році мені виповнилося 12 років. Я народилася у грудні 1920 року і тому ці події запам'ятала, на все життя. Не дай, Боже, щоб ці страхіття повторились. Це був дуже страшний час, люди помирали голодною смертю, помирали в будинках, на подвір'ї і просто на вулицях селе. Помирали дорослі, а найбільше діти. До цього часу я часто гралась на вулиці з дітьми. У мене було багато подруг і друзів. Але в 1932 році ці ігри припинилися, бо одним - єдиним бажанням у дітей в той рік було - знайти що-небудь їстівне, щоб хоч трошки заспокоїти голодний шлунок, який весь час волав: „їсти, їсти, їсти". Про хліб я і мої сестри і брати не могли навіть мріяти. Це була нечувана розкіш - шматок гливкого наполовину житнього напівкукурудзяного хліба. Нас у сім'ї було шестеро: четверо дівчат і двоє хлопців.

Врожай 1932 році зібрали ніби непоганий. Мама Шевчук Текля відклала картоплю на насіння, а решту залишила на харчування. Батько помер в 1928 чи 29 році. Я вже точно не пам'ятаю. Було у нас і зерно. Скільки його було не пам'ятаю, та й хто тим цікавився з дітей. Добре пам'ятаю як на подвір'я прийшли чужі люди, але було серед них декілька односельців. Одного з них я добре знала - Постовик Петро, він жив на нашому кутку і жінка, прізвище якої я не пам'ятаю, знаю що мати і сусіди називали її Сашина. Сашина стояла на подвір'ї, а чоловіки забирали з хати і погреба продукти харчування. Перелякана мати спочатку намагалась всовістити їх, я добре пам'ятаю як вона хапала чоловіків за руки і просила „залишіть дітям". Але ніхто не хотів її слухати. Знесилена мати впала на лавку, а ми, найстаршому брату було 13-14 років обступили її і гірко плакали, відчуваючи біду.

Забрали все що можна було їсти, навіть, глечик квасолі, яку мама залишила на насіння. Спочатку ми не розуміли за що така кара впала на нашу родину, але пізніше не раз чули, коли люди, які відбирали хліб говорили: „У нас наказ зверху". Ніяких документів на обшук, чи на те, щоб забирати продукти ніхто нікому не показував, людей залякали з перших днів повальними обшуками, побоями і ув'язненнями (тюрмами).

Після відвідин „непроханих гостей" подвір'я залишалось як після смерчу, який забирав все, особливо продукти харчування. Деякі наші сусіди намагались захищатись, або не віддавати своє кровне збіжжя, для таких застосовували таку кару: з подвір'я забирали не тільки продукти харчування, але і худобу, і птицю. Деякі люди, намагаючись врятуватись ховали   продукти, закопували їх в землю, ховали в потаємні місця. Але це не рятувало їх. Активісти приходили з довгими залізними прутами, якими колупали землю, стіни в будинках і хлівах, ламали грубки і знаходили все, що було заховано. Все знаходили, а в господарів в яких знаходили продукти забирали в тюрму. Люди були дуже налякані і часто було таке, що сусід доносив на сусіда, що в того заховані продукти. Тоді ішла бригада активістів, і шукала харчі, а коли знаходили, то донощику давали винагороду - нові калоші. В нашому селі в основному доносив Петро Постовик.

Моїй матері було важко годувати шістьох дітей, і ми змушені були їй допомагати. Я з своєю подругою Дунею ходили до зерносховищ на току, робили там підкопи і крали зерно. Коли ми заходили в підкоп, хлопці засипали його і іноді нам приходилось по 2 -3 дні сидіти в підкопі поки хлопці знайдуть можливість відкопати нас і випустити. Адже амбри з зерном охороняли спеціальні сторожі. Одного разу, коли нас відкопали ми не встигли втекти і нас схопив охоронець, мій рідний дядько - Шевчук Степан, моєї матері рідний брат. Ми з подругою плакали і просили щоб він відпустив нас додому, та дядько не послухав, а привів у міліцію. Там нас закрили в темний амбар, де раніше утримували коней, де ми просиділи майже до вечора. Моя подружка дуже переживала що її вдома будуть бити за те що вона не принесла зерна (мати була не рідною), але ввечері нас викликали до начальника міліції (прізвище якого я не пам'ятаю). Він дуже дивувався, як це може бути, щоб рідний дядько привів в міліцію свою племінницю. Потім начальника викликали кудись, і він нас відпустив додому. Мої брати і сестри ходили на поле, шукали „мишоловки" - купи землі, в які наносили миші зерна і забирали це зерно в торбинки та несли додому. А одного разу мати послала нас на наш город, де була посаджено клаптик жита, щоб нарізати колосків з яких мати хотіла зварити куліш. Ми нарізали два сита колосків. Але це бачив наш сусід П.Постовик. Він побіг до сільської ради і доніс, що ми нарізали колосків на колгоспному полі. До хати прийшли активісти забрали колоски, а з ними і забрали і домашні речі (красиві хустки, одяг, взуття). За ці колоски маму забрали в міліцію, де протримали 12 діб. Я дуже хвилювалася за маму, бо в хаті не було нічого щоб занести їй поїсти. Вона змушена була побілити в міліції дві кімнати за те, щоб її відпустили.

Мої брати і сестри ходили на поле збирати колоски, але і там їх чекала велика небезпека. Поля стерегли, об'їздчики, які були озброєні гвинтівками і об'їзджали поля верхи на конях. Біда була тому, хто потрапляв їм на очі вони доганяли людину, били її, а якщо не могли догнати стріляли. Вони були безжалісними людьми не милували ні дорослих ні дітей. Був випадок коли двох діток затоптав об'їздник кіньми, дуже багатьох людей вони просто ранили з гвинтівок. Бригади „активістів" приходили до людей вдень, вони нікого не боялись, забирали продукти харчування, якщо людина чинила опір коли активісти „господарювали" в їх господі його карали. До одного і того господаря могли прийти 1 раз в тиждень, але за доносами могли і 1-3 рази в день.

  В колгоспи людей записували добровільно - примусово, якщо людина не писала заяву добровільно його закривали в сусідній біля сільської ради хаті і не давали ні їсти, ні пити поки не підписували заяву.

Тим, хто працював в колгоспі грошей не платили, давали по мисочці зерна на трудодень та і те видавали в кінці року.

Ми приносили зерно додому, мама відміряла 2 стакани, ми перетирали (мололи) зерно на жорнах з цього зерна варили куліш. Це була денна пайка на 7 чоловік. Дуже рідко, а то майже нікому не вдавалось заховати продукти, хоч люди пробували їх заховати в найнесподіваніших місцях, всюди находили активісти. У них був спеціальний нюх на захований хліб.

Люди не хотіли йти в колгоспи, бо не розуміли як вони в ньому будуть жити і чому вони повинні віддавати своє кровне в якийсь колгосп. Про закон про „п'ять колосків" я не чула і не знаю. Про те точно знаю, що за те, наші односельці збирали в полі колоски їх саджали в тюрму на великі строки.

 

Шаповаленко Софія Семенівна 1910 р. н.

с. Кумарі, Врадіївський район

Спогади записали 10.11.2007 року Кравцова О. І.   та   Назарова Л. М.

Голод 1932-1933 рр добре пам'ятає. На той час вже мала сімю- чоловіка і двоє дітей. 1932 року врожай був, але за наказом хліб забрали у фонд держави. Був колгосп «Маяк». Люди ходили на роботу, але їм за це не платили, тільки відмічали «паличкою» (трудоднем). На осінь 1932 року дали в колгоспі на трудодні трішечки пшениці, але слідом і забрали як податок. Ходили з хати в хату, більше вдень. Забирали навіть зварене з печі. До них приходили лише один раз, бо в хаті не було нічого, а до інших - по кілька разів. Забирали хліб свої. Ходили по 3-4 чоловіки. Ніяких документів не мали, зброї теж. Люди ховали хліб. Вона бачила, як сусід хліб закопав у садку (зі скринею). Але «буксири» (так називали тих, хто ходив і забирав хліб) щупаками (шпичакми) знайшли схованку й забрали зерно. Були випадки, коли селяни доносили один на одного. Чому, бабуся не знає. Мож ливо, боялись, бо бувало, що забирали хазяїна, і ніхто не знав, куди, з кінцями. Іноді з «буксирами» ходили й чужі. Пам'ятає, що серед них була й жінка. Із своїх - це були Ковальчук Сила, Домна... їхала підвода чи машина, куди вантажили хліб чи інше забране.

На зиму не залишилось, що їсти. Тому ходили в поле по солому, шукали залишки зерна в полові, в мишоловках, збирали мерзлий буряк. Щоб поле взимку охоронялося, і людей з нього гонили, такого жінка не пам'ятає. Ще в лісі копали коріння і їли. Ніхто в їх сім'ї не помер, бо була корова, яка дава­ла 1 -2 літри молока. Цим і рятували дітей від голоду. Коли створювався колгосп, то людей примушували йти до нього. Тих, хто був заможніший, розкуркулювали. Забирали у них все. Навіть ватянки з ніг знімали. Розкуркулили Митю Марущака, Парфентія (прізвища не пам'ятає). Три сім ї розкуркулили. Людей (жінок, чоловіків, дітей) вивозили. Повер­талися лише одиниці, інші пропадали невідомо де.

Чоловік Софії Семенівни був комсомольцем. Можливо ще й тому до них «буксири» приходили лише один раз. Людей тоді помирало багато, але бабуся не пам'ятає їх прізвищ.

 

 

Артюшевська Лідія Омелянівна, 01.02.1928 р. н.

с.Юрївка

Згадує роки голодомору, як велику особисту трагедію, адже вонавтратила братика, за яким доглядала, хоч мала всього 5 років. Мамапоїхала заробляти на кусочок хліба, а батько неспроможний прогодуватидітей, здав їх у дитячий будинок. Братик почав пухнути і в такому станіпролежав місяць. Маленька Ліда весь час старалася врятувати братика,виходила на двір, збирала какіш і годувала його. Але братик помер. Сльози покотилися по старечому обличчі... Здавалося, цій драмі минулоне довгих 75 років, а було зовсім недавно, біль втрати гострий і досі. Жили в Кривоозерському районі, село Коси , а бабуся проживала в с. Юріївка. Після смерті братика приїхала мама і забрала доньку до бабусі. Вижили, бо в бабусі була корова, яка врятувала всіх членів великої родини. Згадує, як приходили до них родичі з Павлівки і їх теж пригощалимолоком. Пригадує, як матері не знали, як врятувати своїх дітей. Одна жінка відвезла свою дочку на залізничну станцію. Там її забрали незнайомі люди, виховали як рідну. Багато років пізніше виявилося, якимчином дівчина попала у цю сім'ю . Після важких роздумів дівчина, вжебудучи дорослою жінкою зуміла пробачити свою маму, яка таким чином врятувала її від голодної смерті.

Ще згадує мамину розповідь про те, як мало не поплатилася життямза декілька цибулин. В одного чоловіка на базарі вкрали цибулю. Він бувупевнений, що це зробила її мама, яка тікала так, що серце мало не вискочило з грудей. Чоловік той - її все - таки наздогнав, але в сумцінічого не було. Відпустив , хоч був настроєний рішуче. Цей страх неначе ідосі переслідує ... Чи згадувала бабуся про це своїм дітям?... Каже , щоні, навіщо ворушити минуле. Адже воно, як у вві сні, і ніби не з нами...Але пам'ятати треба, щоб ніколи воно не повторилося...

 

Бачинська Аксенія Карпівна, 05.09.1923 р. н.

Місце запису: смт Врадіївка, вулиця Орджонікідзе

(На той час проживала в с. Тернівка Кіровоградської обл.)

Зібрала інформацію 6 березня 2008 року пошукова група учнів 8-А класу під керівництвом Непомнящої І. С.

Коли був голод, мені було 10 років. Було зерно, був урожай, носили ціле літо, але потім все забрали. Приходили якісь люди і все прощупували, шукали. За документи їх нічого не знаю, зброї теж не пам'ятаю.

Я ходила в 2-3 клас - дуже далеко, бо там давали їсти раз у день «латуру».

За знайдене зерно арештовували, висилали.

Моя мама померла, коли мені було 2 роки, батько одружився вдруге. Нас було шестеро дітей у сім'ї. Коли все позабирали в колгоспи ( коні, інвентар, сівалку, віялку), мачуха пішла і все забрала назад. Тоді її забрали і тримали в «розправі» 2 тижні, потім відпустили. Тато був огородником.

З полів гонили, не давали збирати залишки урожаю. Чоловік-охоронець був зі зброєю, гонив, нічого не дозволяв збирати. Сестрі, що вкрала карман насіння, дали 2 роки «принуду».

Коли була осінь, ми ходили в поле збирати загублені качани кукурудзи, ховали їх у пазусі. Качани були дуже холодні, тому ми всі захворіли. Багато дітей помирало від захворювань. Мені батько заборонив ходити на поле.

А вижили ми так. Батько викопав круглий погріб - збоку підкоп, прикритий землею. Вночі батько точив звідти зерно, і ми їли.

Сусіди повмирали. В одній хаті з восьми чоловік вижила лише однадівчинка. Хати по всьому селі позаростали бур'янами.

Я вижила, бо старша сестра працювала у м. Дніпропетровську і забрала мене до себе. Брати були вже в армії.

 

Белінська Надія Федорівна, 27.03.1923 р.н.

с.Великовеселе Врадіївського району

Спогади про голодомор жительки села Великовеселе Белінської Надії:

«Випав дуже сильний сніг. Ми ходили до села Красне розкопувати«мишоловки», вдома просушували зерно разом з насінням лободи, щиру. А вранці знову йшли, щоб у вечері була їжа. Навесні, хто йшов на роботу, тим давали баланду з сої.

Біля нас по сусідству жили дід з бабою у малесенькій хаті, віконця були біля самої землі. Там вони і вмерли. Сусіди Маєвські Стьопа і Даша померли з голоду, і хата їх привалила, а поховати не було сили.

Діти до школи не ходили. Почали відвідувати школу у 1934р.»

 

Біленко Ганна Яківна, 1923 р. н.

с. Мар'янівка Врадіївського району

Записали Трофименко Раїса Василівна вчителька історії та учениці 11 класу Свердлова Ольга та Донченко Алла

Голод 1932-33 року пам'ятаю добре. Часи були дуже важкі, а саме страшне те, що голодні. В сім'ї мого батька Шеремета Якова Федоровича, який прожив 96 років, було 6 дітей. Батько був бідняком, а його старший брат Шеремет Семен був заможним. Він мав бричку, коней, корови. Коли почали забирати все у людей, Семен заховав своє добро не знаю де, а сам переховувався в Любашівці у якихось родичів. Влада забирала продукти харчування, хліб і худобу. Саме такі дії влади і спричинили страшний голод. Мого батька забрали в район, звинувативши у тому, що він переховує добро свого брата Семена.

Батько був у міліції 12 діб, а потім відпустили, бо прийшло повідомлення про те, що в Любашівці знайдено тіло брата Семена і батько поїхав, забрати його і похоронив. У нашій сім'ї забрали коні, підводу і ви грузили дві підводи зерна, яке батько зібрав на своєму полі. Одну підводу загрузили пшеницею, а другу кукурудзою. Правда батькові вдалось дещо приховати. В хаті під столом батько викопав яму і заховав туди два мішки пшениці і два мішки кукурудзи, зверху заклав камінням і засипав землею, при трамбував. А влада шукала схованки хліба. Приходила вдень бригада 3-4 чоловік, в основному мужчини, в руках у них були залізні прути і ними вони штрикали підлогу стіни і піч. У нас в хаті ця бригада піч розібрала зовсім і викинули з хати, але хліба не знайшли. Наш сховок врятувало каміння, яке не можна було проштрикнути залізним прутом.

Потім, коли лавина пошуків трохи зупинилась мама брала з схованки по тарілочці зерна і варила рідкий куліш на всю сім'ю. Але запаси скоро закінчилися. Батько шив постоли (взуття) з шкіри і соломи. Часом вдавалось виміняти на що-небудь їстівне.

Одного разу батькові вдалось зиміняти на взуття півмітка ріпаку (насіння) серед якого де-не-де були зерна пшениці. Мати розсипала це насіння по долівці і ми, діти, вибирали зерна пшениці з ріпаку. Так було декілька днів. Ми вибирали стакан - два пшениці, мама молола (дерла) зерно на жорнах і варила куліш.

Одного дня з хату зайшло троє чоловіків з бригади, що збирала хліб і побачили нас за роботою. Вони були без документів і без зброї, але люди були залякані і, навіть, не думали чинити опір. Мати просила цих людей залишити хоч що-небудь дітям, але все це була марна справа. Бригада забрала все до зернинки.

  Особливо страшний голод був взимку. Люди помирали сім'ями, особливо помирали діти. Всі були знесилені, не було, навіть, кому копати на всіх на цвинтарі, а тому померлих ховали по 3-4 чоловіки, частіше голих і босих, без трун, бо одежу можна було виміняти на які-небудь продукти. Коли прийшла весна людям стало трошки легше. З'явився щавель, лобода. Мені, моєму брату Матвію, мама давала мішок і ми повинні були нарвати щавлю (лободи в нашій сім'ї не їли, бо вона гірка). Зібраний щавель припікали на сковорідці, без жиру, і тоді мама рахувала листки щавілю і роздавала їх дітям. Мені як найменшій в сім'ї давали 3 листочки, бо щавлю було мало і мати боялась, що якщо з'їсти багато будуть проблеми з животом. Я трохи припухла з голоду і тому майже не могла їсти. Я ховала свою порцію в ямках, які рила в саду, а потім ділилась своїми припасами з своїми братами і сестрами.

У нас на городі була грядка зимового часнику, коли він зійшов батько зривав зелені пагінці і давав по декілька штук дітям, знову ж не побагато, щоб не хворіли шлунками.

Від голодної смерті нашу сім'ю врятували зелені колоски, які в цей час з'явилися на городі, батько посіяв мішок пшениці з схованки і посіяв на городі. Зелені колоски дерли на жорнах і з цієї суміші пекли клецки і знову ж давали потроху дітям. Доносів по селі чи не було, чи я не чула.

Арешти людей були, якщо знаходили хліб. Про побиття, чи покарання не знаю нічого.

А потім приїхали якісь великі начальники, зібрали людей на збори і запропонували всім записатись в колгосп.

Дехто з людей записувались в колгосп, дехто боявся, а дехто цікавився як то буде в тому колгоспі.

Представники влади пояснювали людям, що в колгоспі вони будуть разом, збирати. Спочатку записувались вдови, потім самі найбідніші. Господарі не спішили до колгоспу. Але батько власноручно завів в колгосп коні і сам став конюхом біля колгоспних коней.

В колгоспі ми працювали дуже важко і дорослі і діти. Бригадир наділяв на кожного норму просапних ( соняшнику, кукурудзи, буряка ).Дорослим давали по 1-га, а дітям по 0,25-га. У нас бригадиром був Шеремет Григорій, але ділив він площі не завжди справедливо. Наприклад, коли батько переміряв мою площу, соняшника то жати було 0,50-га а не 0,25 як потрібно дітям.

У нашому колгоспі під час голоду не годували нікого, а на трудодень давали дуже мало зерна. Про „закон про п'ять колосків" нічого не чула і не знаю.

 

Бондаренко Марія Севастянівна, 1918 р.н.

« Народилася я в м. Очакові. Про те що був голод   я   пам'ятаю. В 1933 році   я   проживала  жила   в с. Мардарівці (біля м.Одеси ). Ми жили    біля   залізничної   станції, то пам'ятаю , що   на товарних   поїздах возили     цукровий   буряк, і  люди    бігали  до   колій, щоб знайти   буряк, що випав    із    вагону, і погризти.

В цьому ж  році   мене  забрала   до себе  жити  двоюрідна   сестра із   с. Адамівка (Врадіївський район). В   15 років  я   пішла   на роботу   в колгосп до машин. Урожай   в   1933 році  був, колоски були крупні... Я   носила   вишні   у Врадіївку   і   міняла    на яблука, а по  дорозі повзали   люди, опухлі, а збирати    колоски не дозволяли. Ми   вижили, бо   насушили   мішок кабака. А сусід   із   постолів (шкіряне взуття), пошмалив    їх,   варив   і  їв.

Люди ховали продукти   в   печі, а приходили    і чоловіки, і   жінки, (документів   не показували )   забирали крупу. Людей били. Забирали   не тільки   крупу,   а у багатьох    і    речі. Хто не йшов   в колгосп , тим   їжу не  давали. Аж  у   1937 році  дали пшеницю. Люди    в колгосп   йти    не хотіли, але   їх   заставляли ».

 

Гончарук Андрій Микитович, 1922 р.н.

«Ми приїхали   в   с. Жовтневе ( тоді   х. Будьонного) в 1924-1925 рр. Було   нас   в   батьків    5 дітей. Тоді тут  було   10 хат. Але    почалася колективізація, людей   заставляли    йти   в колгосп, а люди не   хотіли . В людей забирали   зерно, корови, коні, землю. У  нас залишилося лише теля.

У   1932 році   почався   голод. Урожай був, але приходила бригада   з   5-6 чоловік   без   документів, зі шпичками, свердлами   все перевіряли, чи не  десь збіжжя, все перевертали, описували. Люди «здавали»    один    одного.

Зерно   ховали   у землю, на полях закопували. Мій   батько   теж закопав   зерно в   землю, а   над ним   зробив   туалет, то так   і зберегли   і зерно, і   своє   життя.

Батько переховував   тих, кого   розкулачували, бо якби в   людей щось   знаходили, то виганяли з хат. Стояло   півсела    пустих   хат,   а людей    ловили, судили, в   тюрми   садили   тих, хто не   хотів   іти    в колгосп. Хтось  доніс, що батько   «стояв»   за   кулаками. Його відіслали на   Далекий   Схід   на   8 років.

Я малим   пішов   на роботу в   колгосп, пас телята. Рано виходив, ввечері приходив. Колоски збирати не дозволяли. На полях стояли   вишки, назначали людей   і вони « наблюдали». Ми перебирали солому, варили зерно, яке   натеребили. Вночі   ходили і крали   колоски, ще   зелені, такими   і   їли. Ловили і їли жаби, горобці, їли   кульбабу, какіш, листя   з вишні. Восени, коли земля   вже   була   мерзла, ходили хлопці     вночі в   поле   і шукали    мишачі     кубла, вибирали   звідти зерно, що миші   наносили. Люди помирали прямо на   полях. У мене були   опухлі ноги, сестра   вся   опухла. З голоду   вмерла   мама   Ликера, сестра   Катя ( 6 років )   і    брат   Ваня ( 3 роки ) ».

 

До кожного двору приходили активісти і забирали продукти харчування. Бувало, що до людей, які не хотіли віддавати врожай, застосовували різні форми покарання. Ті, що ходили відбирати хліб у людей не завжди були зі зброєю. Приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів не можна було. Все находили. Активісти шукали продукти кругом: у хаті, на городі, в сараї, в

лісосмузі. Селяни закопували зерно у себе на городі.

і Збирати в полі колоски, залишки городини не дозволялося. В ті часи діяв

закон про «П'ять колосків». За нього саджали, засилали.

Мій дід, Комаров Назар Іванович, номер від голоду. Де був батько під час

голодомору я не пам'ятаю, але його не було вдома. Моя мама, Комарова Марія

Леонтіївна, була хворою, але ходила на поле пізно ввечері і збирала колоски,

розкопувала мишоловки, щоб прокормити сім'ю. Пекла «лободяники» (з

лободи листочки пересікала дрібненько, добавляла борошна. Іноді підмішувала

і насіння щиру). їли какіш та молоді пагони з винограду. Одного разу мати пішла на базар, щоб щось купити їсти. Продавався холодець і там мати помітила дитячі пальчики. Від побаченого їй стало погано. Вона у своєму житті не раз згадувала той випадок. Наша сім'я вижила тому, що мама була сапожником. Вона лагодила людям взуття і за це їй давали трохи продуктів та грошей.

 

Лютенко Анатолій Іванович. 1935 р. н.

с. Кумарі, Врадіївський район

Спогади записали Кравцова О.І. та  Назарова  Л. М.

Про голод 1932-1933 рр знає з розповіді своїх батьків - Зіни та Івана Лютен-, ків. Про причину голодомору каже, що НКВД наклало план заготівлі зерна. Вра­ховували кількість людей в сім ї, а потім забирали. Група, що вилучала хліб, скла­далася з 4-х чоловік. До неї входили свої (сільські): Ковальчук Сила, Нечипуренко Домна, Ковальчук Архип. Кожного дня йшли по селу. Тоді був в цьому кінці села колгосп «Маяк». А взагалі в селі було 4 колгоспи: ЦК ВКП(б), ім. Сталіна, «Удар­ник» і «Маяк».

З розмов з очевидцями голодомору 1932 р Шевчуком Валентином Самойловичем, Ковальчуком Володимиром Степановичем (нині покійних) Анатолій Іванович зга­дує, що у Ковальчука Володимира Степановича біля порога у вузлику «буксири» знайшли 1 склянку проса, а Нечипуренко Домна залізла в піч, гупала по черіні ку­лаком, знайшла по звуку ще 2 склянки проса. Дуже зраділи, забравши останнє від дітей. Ввечері хлопчики підгледіли у вікно, як у хаті Ковальчука Сили «буксири» ділили те просо між собою. Ходили без зброї, з ключками.

На полі у ворохах лежали кукурудза та просо, які мали вивезти на станцію. Голод­ні люди боялись підходити до накритих ворохів, бо охоронці могли підстрелити. Вірили, що Сталін про все це не знав.

По селу їхала підвода, на яку збирали померлих від голоду. Тих, хто ще був ледь живий, теж брали, щоб наступного дня не їхати лишній раз. «Всеодно помруть».-казали.

З Лютенків померли Василь, Таїсія і сестра Галя 1932 р. н.   У родині Єремеєвих. з якої дружина Анатолія Івановича, померли батьки і двоє дітей.

 

Маліновська Лідія Іванівна, 1911 р.н.

с.Іванівка, Врадіївський район

Записано 6 грудня 2007 року Деменчук Любов Миколаївною, учителькоюісторії Іванївської ЗОШІ —IIступенів 

-   Чи пам"ятаєте Ви, що був голод у 1932 - 33 роках?

-   Так, пам"ятаю. Хліб уродив, як комиш, але все забирала влада.

Одного разу до маминої хати попросилося четверо прохожихлюдей переночувати. Мати впустила їх і положила спати наземлі. Всю ніч щось ці люди гризли. Вранці, коли всі попросиналися, то мати запитала: "Що ви всю ніч гризли?" Вони відповіли: "Гризли ріг зі здохлої корови". Йдучи вранці з хати, цілюди попросили в матері якийсь черепок. Мама запитала:"Навіщо?" "Щоб зварити кишки тій ж здохлої корови, від якоїгризли ріг", - відповіли ті люди.

Відбирали у людей все. Це робила бригада, яка ходилапостійно попід хати. Ця бригада складалася зі своїх людей (односельців). Посередині села був базар, на якому продавали одежину, яку забирали в бідних людей. Забирали все, навіть укип"ячій воді, якщо варилася якась кістка, і ту діставали пряморукою з кип"ятку.

Моя мати зарізала овечку, склала її в казан. Вночі поставила впідпічок, замастила його і геть підвела сажею. А вранці зайшлабригада і все це знайшла.

Мого чоловіка посадили були за качан кукурудзи на 8 років. Ярозповім, як це було. Чоловік ішов додому і на дорозі знайшовкачан кукурудзи. Не встиг зайти до хати, як позаду нього уже була бригада. Може, спеціально той качан був підкинутий, досьогоднішнього дня я не знаю, чи спеціально він був підкинутий,чи, можливо, хтось загубив. Але за цей качан кукурудзи мійчоловік відсидів 8 років.

Коли чоловік відбував покарання за цей качан кукурудзи, зголоду померла його мати (моя свекруха) і сестра. Поховала я їхз жінками на кладовищі. Занесли в ряднині, впустили в одну яму ізагорнули

А далі Лідія Іванівна, плачучи, сказала: "Тяжко згадувати тічаси, щоб ніхто не діждав такого".

 

Мезенцева Марія Демидівна, 20.07.1926р. н.

с. Юрїївка

Народилася в Кривому Озері і там прожила свої перші дев'ятьроків. Спогади закарбували в пам'яті події раннього дитинства , аджепро таке забути вже неможливо. Пам'ятає, як проходила „розкулачка".В батька були коні, тому до колгоспу йти не хотів. Приходили чекісти і забирали в людей усе, розстрілювали... Згадує, як мамасклала на гарбу найцінніші речі і відвезла їх в с. Калантаєво, щобзаховати від конфіскації. Ці речі потім кудись поділися ...

Коли прийшли голодні часи, то всі речі міняли на хліб. Мама зранку кудись їздила, а верталася пізно ввечері і була щаслива, якзмогла принести нам їсти. В сім ї було троє дітей. Маленький братик,1930 р. народження помер, наївшись зеленої шовковиці. Згадує, як сильно болів його животик, останніми словами були - „ой мамочко,дуже животик болить". Старший брат вижив, але загинув під часвійни. Мама ходила продавати аж у Любашовку - пішки. Варилакашу, продавала, за вторговані гроші знову купляла зерно. З цієїпродажі ми і виживали. До каші додавали лободи ( кришили) і пеклимлинці. Пригадує розповідь мами, як за нею бігли „жуліки", ледве врятувалася... їли квіти акації, пекли плецики з неї, їли висівку. Батько теж ходив міняти. З часом руки і ноги в нього були попухли.Бабуся впевнена, що якби чекісти не забирали, то голоду не було б. Азабирали все, що їм потрапляло під руки. Мама в печі приховала торбинку з пшеничкою, але шпигали спеціальною ключкою і знайшли. Батьку пропонували йти розкулачувати, але він не хотів,хоч за це нашу сім'ю мали не чіпати. Згадує, як ховали сусідськогохлопчика від чекістів. їхню сім'ю розкулачували і кудись відвозили.Хлопчик забіг до нас у хату і мама сховала його у рядно, нам підголови... Пізніше його знайшли. Через багато років син бабусі служивв армії на Далекому Сході і там зустрів цю сім'ю. їх таки вивезли, заЗО км. до японської границі. Дякував, що намагалися їм допомогти. Багато людей помирало, хоронили без почестей. Коли заарештували діда ( татового), то вирішили переїхати в село Юріївку, бо там давализемельні наділи. Прийшли пішки і згадує, як маленькою йшла всюдорогу і несла відро з куркою. На наше запитання - „а що ж вонаїла?", бабуся засміялася і сказала що не знає, вона її просто випускалаі та щось знаходила собі. Спочатку жили в родичів, які приїхалираніше, а потім купили хату за 70 рублів ( землянку). Мама пішла нароботу, а тато поїхав в Грузію. Там він виздоровів, бо був хворий намалярію, почав працювати. Коли вислав нам посилку то радість була дуже велика. Марія Демидівна до цих пір пам'ятає пальто і черевички, які їй вислав батько. Повернувся він у 1937 році і тоді купили нову хату.

Тих, які розкулачували бабуся називає „чекістами", „десятихатниками". Дуже ображається, як чує, що хтось заперечуєголодомор... Сльозинки котяться на обличчі, спадаючи на натруджені руки, які і тепер не мають спочинку.